Драматична поема Лесі Українки „Бояриня” належить до тих творів, які ще донедавна були не відомі читачеві. Вперше поема побачила світ 1914 p., вже після смерті письменниці. „Бояриню” було видано окремими виданнями 1918 і 1923 p., а вже до 1989 p. вона не тільки це друкувалася, але ніде про неї навіть не згадувалося. Лише в 20-30-ті pp., у часи другої хвилі національного відродження, з'явилися поодинокі статті стосовно поеми, а потім — знов мовчанка навколо твору, бо твір цей присвячено драматичним подіям історії України.
В епоху „розквіту” соціалізму будь-яка згадка про національну своєрідність розцінювалась як крамольна і каралась якнайжорстокіше.
З усіх національних проблем Леся Українка обирає найгостріші, найдраматичніші проблеми національної зради і національної туги, осмислюючи їх на матеріалі української історії XVII століття, точніше — доби Руїни. Ця епоха належить до найтрагічніших в історії України.
Згаданим проблемам Леся Українка приділяє постійну увагу. Навіть тоді, коли вона тяжко хворіла і перебувала далеко від Батьківщини, її цікавили громадсько-політичні питання.
Лікуючись у Єгипті, письменниця впродовж трьох днів (27-29 квітня 1910 р.) створила драматичну поему „Бояриня”.
При написанні цього твору Леся, добре обізнана з історією України, використала відомі їй роботи українських істориків, передусім Костомарова: монографію „Руїна”, статті „Дві руські народності”, „Нарис домашнього життя...”, повість „Чернігівка”, а також праці Єфименкової „ Южнорусские братства”, „Історія русів”, художні та наукові праці Пантелеймона Куліша.
Крім цих матеріалів, письменниця ознайомилася із листами Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, де йшлося про порушення царськими воєводами Переяславських угод.
„Бояриня” — це перша поема поетеси про історичні події в Україні.
Дія відбувається у другій половині XVII століття, коли Росія порушила угоди, укладені на Переяславській раді. Україна, яка за умовами договору мала бути лише у військовому союзі з Росією, через войовничу політику царизму та розбрат між окремими представниками козацької старшини, які вели між собою братовбивчу боротьбу за владу, перетворилася на руїну. Нещаслива доля, що спіткала волелюбний український народ, визначала його подальше політичне та громадське життя впродовж кількох століть — майже до нашого часу.
Переяславська рада була важливим історичним актом. Столітньою боротьбою з Польщею Україна виборола собі незалежність, але польська шляхта, кримське ханство і султанська Туреччина продовжували свою загарбницьку політику.
Як зазначає історик Микола Аркас, Богдан Хмельницький глибоко вивчав ситуацію, виважував своє рішення, перш ніж прийняти його остаточно. „Лихоліття, безсилість, безправність і лукавство Польського уряду; безперестанні війни і колотнечі, а через них занехаяні і пожовані ниви та хазяйство; недорід кілька год, сподіванки народні на кращі часи, надія на гетьмана, що він виборе Україні кращу долю, — все це не раз заставляло Хмельницького оглядатися навкруги і шукати такого захисту, що справді дав би сердешній Україні легко дихнути. Але що бачив він навколо? Польща ледве сама справлялася з безладдям у себе вдома, та останніми часами зі своєю католицькою вірою надто далася у знаки Україні; тяжка боротьба безперестанна з нею зробила з неї ще клятішо-го ворога України”.
Основною перепоною до єднання було те, що Російська держава перебувала під необмеженою самодержавною владою.
„А тим часом українці з давніх-давен були народ суто демократичний (простолюдний) і взагалі такий, що рівні права для усіх вважав за найголовніше для свого життя, за святощі, за які він так довго і уперто боровся стільки віків. У ті давні часи ні один ще народ не мав такої „демократичної” республіки (держави з виборним державцем), якою була Україна, не мав такого рівноправного і міцного військового устрою в себе, який мала Січ Запорожська, — це був український лицарський орден, що не мав собі рівні у Європі й до наших часів.”
Російський цар також вагався щодо доцільності возз'єднання з Україною. Попри всі ці вагання український народ сподівався на допомогу могутньої Російської держави. Пишне і велике російське посольство, яке приїздило до Хмельницького, люди зустрічали з радістю. Цар Олексій Михайлович розумів усю важливість справи і тому послав в Україну високоосвічених і знатних людей.
